Тарас Плахтій

Динамічні мережі. Теорія та технологія.

«Трагедія спільного» як системотворча цивілізаційна проблема та способи її подолання

“Трагедия общего” как системообразующая цивилизационная проблема и способы ее преодоления (на русском языке)

Завантажити у форматі PDF

Кожна чергова річниця Незалежності України є хорошим приводом задуматися та проаналізувати причини, які впродовж більше двох десятків (кількох сотень, а може тисячі?) років не дозволяють реалізувати щире бажання переважної більшості українців жити в безпечній, розвинутій і процвітаючій державі.

Публікація Юлії Мостової  «SOS, або Лісапетна моя Україна», яка задала рамки загальноукраїнської інтелектуальної дискусії щодо виходу України з цивілізаційного тупика, дозволяє припустити, що в даному випадку ми маємо справу з комплексом проблем, сукупна дія яких посилює кожну з них зокрема. Це приводить до розгортання негативних деструктивних процесів в українському суспільстві і державі. Складові цього комплексу утворюють цілісну систему з відповідною їй структурою взаємозв’язків та взаємообумовленостей, у якій, згідно з системним підходом, практично завжди є одна ключова і системотворча проблема, вирішення якої, зазвичай, обвалює всю систему і, за принципом доміно,  автоматично приводить до вирішення більшості наявних проблем.

На думку автора, у нашому випадку такою проблемою являється «трагедія спільного». Покажемо її взаємозв’язок з усім комплексом визначених у публікації Юлії Мостової проблем, що стоять перед людською цивілізацією в цілому і перед українським суспільством зокрема на сучасному етапі їх історичного розвитку, а також запропонуємо доступний для реалізації українськими політиками і громадськими активістами спосіб її вирішення.

Термін «Трагедія спільного» походить із книги Вільяма Форстера Лойда  про населення (1833). Його популяризував професор біології з Каліфорнійського Університету Гаррет Гардін в одній зі своїх публікацій (1968 р.). «Трагедія спільного» відноситься до роду явищ, що пов’язані з протиріччям між особистими інтересами та суспільним благом і полягає у неспроможності великої групи людей ефективно управляти їх спільним ресурсом загального користування. Більш чітко у контексті тематики нашого дослідження сформулював цю проблему американський соціолог Мансур Олсон у своїй публікації «Логіка колективної дії» (1965), де він блискуче довів неспроможність досягати колективного блага великими групами людей, на відміну від малих груп, які здатні набувати суб’єктність – цілеспрямовано реалізовувати спільні інтереси своїх членів, дуже часто – за рахунок великих груп, в т. ч. – за рахунок всього суспільства. Прямим наслідком цього є «залізний закон олігархізації» (1910) Роберта Міхельса, який полягає у концентрації влади і власності у руках малої суб’єктної групи – керівного ядра суспільно-політичних організацій з одночасною пасивацією та атомізацією загалу – великої групи членів цих організацій, яка неспроможна набути суб’єктність. І вже цей закон обумовлює негативну селекцію в організаціях елітних груп, в першу чергу – владних, що посилюється особливостями представницької демократії – традиційного інституційного інструменту подолання «трагедії спільного» в організаціях усіх типів у сучасних розвинутих суспільствах, яку детально проаналізував П’єр Бурд’є у своїй публікації «Делегування і політичний фетишизм» (1983).

Сама ж представницька демократія, як інституційний інструмент подолання «трагедії спільного», в умовах інформаційного суспільства трансформується у свою протилежність внаслідок маніпулятивного управління пасивованими, деінтелектуалізованими і атомізованими рядовими членами суспільно-політичних організацій  та електоральними масами, що спричинює запуск і підтримку процесів морального та соціального занепаду всього суспільства. В основі цих процесів лежить ще один наслідок «трагедії спільного» – системний вибір лідерами організацій елітних груп стратегій конфронтації у взаємодії з іншими елітними групами, що обумовлений особливостями групової динаміки в самоорганізаційних та організаційних структурах та метаморфозом перших у другі.

В той же час, політолог та економіст, нобелівський лауреат Еліонор Остром у своїй роботі «Керування спільним» (1990), переклад якої українською Тетяни Монтян був виданий у 2012 році, описала історичні приклади більш чи менш успішного керування спільним ресурсом задля досягнення колективного блага великими групами людей в умовах самоорганізаційних суспільних систем та сформулювала принципи їх успішності.

Отже, вирішення описаної загальноцивілізаційної  проблеми – «трагедії спільного» полягає у масовому створенні суспільно-політичних, громадських, бізнесових та інших організацій як суб’єктних великих груп, що здатні усвідомлювати власні інтереси і з метою їх реалізації та ефективного управління спільним ресурсом колективно, в раціональній площині здійснювати аналіз зовнішнього середовища, виробляти і приймати рішення, а також виконувати їх, координуючи діяльність усіх своїх членів та підрозділів.

Разом з тим суб’єктні великі групи повинні мати імунітет від перетворення в юрбу, яка ірраціонально управляється харизматичними лідерами у відповідності до закономірностей психології натовпів, що являє собою одну з граней «трагедії спільного». Набути його дає змогу усвідомлене системне внормування колективної діяльності членів організацій та їх підрозділів, наприклад, шляхом запровадження спеціально сконструйованих змінних структур та відповідних їм правил і алгоритмів взаємодії. Більше того, на думку Тетяни Монтян, алгоритми колективного вироблення рішень по управлінню спільним ресурсом великими групами (наприклад, співвласниками багатоквартирних будинків) мають бути зафіксовані в українському законодавстві.

В той же час в Україні в продовж багатьох століть «трагедія спільного» у певній мірі була подолана Звичаєвим правом в рамках вічевої (прямої) демократії і відповідної їй організаційної культури. Це сформувало потужний позитивний пласт в історичній пам’яті українців – в національному габітусі, який останню тисячу років перебував у суперечності з домінуючими ієрархічними структурами та відповідною їм організаційною культурою, що приводило до їх повільного, але невідворотного руйнування через стале відтворення характерної цьому пласту мережевої самоорганізації знизу. Ця суперечність складає ключову системну національну проблему, вирішення якої полягає у приведенні структури та організаційної культури суспільно політичних, бізнесових та інших українських організацій у відповідність з наявним позитивним пластом історичної пам’яті вічевого періоду.

«Трагедія спільного» у значній мірі визначає ключові тенденції розвитку основних організаційних суб’єктів сучасної цивілізації – національних держав і корпорацій (схема 1).

Схема 1

Схема 1.

Як видно зі схеми, національні держави перебувають у низхідних трендах у той час, коли корпорації (як національні, так і транснаціональні) – у висхідних. Це приводить до інтенсифікації перетікання частини державних функцій до корпорацій, де суб’єктом вироблення та прийняття рішень є керівне ядро у складі малої групи, яка, згідно «Логіки колективної дії» Мансура Олсона, схильна реалізовувати власні інтереси за рахунок загальносуспільних. Очевидно, що практично не реально і не раціонально сьогодні впливати на зменшення потенціалу корпорацій, особливо коли йдеться про транснаціональні корпорації – це можливо лише в рамках тоталітарних держав, у яких вся повнота влади сконцентрована в руках однієї особи. Тому доцільно зосередити зусилля на подоланні та нейтралізації негативних тенденцій розвитку національних держав з метою суттєвого підвищення їх потенціалу. Мова йде про кардинальну зміну якостей політичних партій, органів місцевого самоврядування, акціонерних товариств, кооперативних та інших організацій шляхом їх реструктуризації з метою ефективного подолання «трагедії спільного» – для забезпечення їх здатності у складі великих груп всіх своїх членів колективно діяти та ефективно управляти спільним ресурсом, який являє собою символічний капітал – авторитет для політичних організацій і різного роду ресурси для органів самоврядування і бізнесу.

Разом з тим, представлена схема свідчить, що основним протиріччям сучасної людської цивілізації є протиріччя між інтересами корпорацій, як найбільш ефективних економічних структур та загальносуспільними інтересами в цілому. Причому основна задача владних державних інституцій ефективно відстоювати інтереси суспільства та збалансовувати їх з інтересами множини корпорацій не вирішується або вирішується не на користь суспільства через беззахисність цих інституцій перед системним впливом структур з потужним фінансовим та організаційним ресурсом.

Якщо взяти для прикладу фармацевтичну корпорацію, впадає відразу в око протиріччя між її основною задачею як бізнесової структури – заробити якнайбільше грошей шляхом продажу все більшого асортименту та кількості ліків, що можливе лише при збільшенні кількості хворих чи, хоча б, людей, котрі вважають себе хворими, та життєвою потребою суспільства в здорових членах, яка автоматично передбачає зменшення попиту на ліки.

Якщо врахувати організаційні фінансові можливості власників такої корпорації, стає зрозуміло, що вони, вирішуючи свою основну задачу, різними способами впливатимуть на діючу владу, лобіюючи, наприклад, можливість реклами лікарських засобів по телебаченню, чи запровадження якогось нового обов’язкового щеплення і тому подібне. Одночасно з цим, вони комплексно впливатимуть на інші корпоративні утворення, наприклад, на всю систему охорони здоров’я, стимулюючи лікарів призначати вироблені ними ліки.

Протистояти цьому може лише система державної влади, що формується з представників політичних партій чи громадських організації, члени яких усвідомлюють реальний стан справ та відстоюють істинні інтереси суспільства. Але, на жаль, на сьогодні вони збудовані у спосіб, що не дозволяє їм ефективно впливати на владні механізми – за короткий час, згідно «залізного закону орагархізації» Міхельса, влада і власність концентрується у їх керівних ядрах – малих групах, які здатні набувати і утримувати свою суб’єктність. Відповідно, можна передбачити, що корпорації, з їх величезними ресурсами, легко підпорядкують собі політичні організації, що формують органи влади і зможуть через них реалізовувати свої власні інтереси за рахунок загальносуспільних.

Самі ж корпорації, за класифікацією Джамшида Гараєдагі, відносяться до соціальних систем біологічної моделі з одним розумом (у точності як людський організм), у яких є своя власна мета. Ця мета, враховуючи внутрішню вразливість та нестійку структуру відкритих систем, полягає у виживанні. Щоб вижити, біологічні істоти повинні рости, а для цього їм слід використовувати для своїх інтересів зовнішнє середовище, що допомагає їм досягнути позитивного метаболізму. Тобто мірою їх успіху являється ріст, єдиний і найважливіший показник ефективності, а прибуток являє собою лише засіб його досягнення. Особливість систем з єдиним розумом полягає в тому, що їх частини не мають можливості вибору і породжують відповідну реакцію на події зовнішнього середовища лише в наперед визначеному вигляді, що складає основу механізму інвазії підрозділів транснаціональних корпорацій у тіло національних держав. Діяльність системи знаходиться цілком і повністю під керівництвом одного мозку, який виконує організуючу функцію на основі отримання інформації від множини сенсорів через комунікаційну мережу шляхом видачі вказівок, які приводять в дію відповідні частини системи. Якщо частини організму раптом отримають можливість вибору, головною проблемою стане конфлікт між ними та можливість його вирішення. Зазвичай вони вирішуються на основі патерналізму, який притаманний таким системам і всіляко культивується їх керівним ядром.

Міра успіху корпорацій – їх ріст приводить до внутрівидової боротьби, яка часом набуває конфронтаційного характеру у вигляді холодних і гарячих воєн та приводить до поглинання слабших корпорацій сильнішими, і як результат – до системної монополізації усіх сфер життєдіяльності суспільства. Зокрема, підтвердженням невідворотності монополізації в умовах домінування систем з одним розумом у складі малих груп – корпорацій є результати дослідження швейцарського математика Джеймса Глаттфельдера щодо концентрації 80% світової власності у ядра всього лише з 737 акціонерів, яке включає у собі ще меншу групу з приблизно 150 ключових акціонерів, що разом контролюють 40% власності глобальних корпорацій.

На схемі 2 представлена концепція подолання «трагедії спільного» та похідних від неї проблем у суспільно-політичних організаціях, які, після їх реструктуризації у змінні структури, набудуть необхідних надситемних якостей для формування дієздатних, ефективних та незалежних від зовнішнього управління органів влади національних держав, що збалансує геополітичну вагу останніх, зупинить процес втрати ними потенціалу та вирішить інші похідні цивілізаційні проблеми сучасного суспільства.

Схема 2

Схема 2.

Отже, Україна являє собою спільний ресурс українського народу, яким управляють і який присвоюють та розподіляють легітимні органи влади. В той же час, у відповідності до Конституції України, владу у ній формують політичні партії, які, за своєю природою та у відповідності до власних статутів, являються спільним ресурсом усіх своїх членів. Цей ресурс можна представити у вигляді символічного капіталу – їх авторитету, який потенційно може бути конвертований у владний чи ресурсний (фінансовий) капітали. Цілком очевидно, що всі вигоди від такої конвертації отримає внутрішній суб’єкт (керівне ядро у складі малої групи чи особисто лідер суспільно-політичної організації з жорсткою ієрархічною будовою), якому, у відповідності до принципів представницької демократії, делеговано повноваження приймати від її імені ключові рішення, або зовнішній суб’єкт, спроможний впливати на нього. Такий суб’єкт можна вважати основним вигодонабувачем чи присвоювачем спільного ресурсу у розумінні Еліонор Остром, який, після конвертації символічного капіталу у інші його форми, зможе скористатися ними для досягнення власних усвідомлених цілей, що, зазвичай, суттєво відрізняються від визначених програмними документами цілей організації.

Представлена концепція передбачає заміну представницької демократії, як інструменту подолання «трагедії спільного» в існуючих суспільно-політичних організаціях, на пряму демократію, а саме – перетворення загальних зборів регіональних осередків та центрального органу організації на дієздатні суб’єкти з абсолютною легітимністю, що здатні ефективно управляти, присвоювати та розподіляти спільний ресурс, системно контролювати призначених і обраних на представницькі та виконавчі посади лідерів, успішно блокувати спроби зовнішнього управління.

Умовою набуття суб’єктності загальними зборами регіональних осередків та центрального органу суспільно-політичних організацій є їх реструктуризація – заміна ієрархічної структури на змінну структуру – динамічну мережу, яка впорядковує та утримує у безконфліктному стані взаємодію всіх своїх членів шляхом їх циклічної реструктуризації у малі групи різного функціонального призначення за певним алгоритмом, що забезпечує вироблення, узгодження і прийняття колективних рішень учасниками у позиціях «рівний з рівним», а виконання – у множині тимчасових ієрархічних проектних, виконавчих та процесних груп з відповідальними виконавцями на чолі.

Це приведе до сталого збільшення кількості членів керівних ядер суспільно-політичних організацій – перетворення їх з малих у великі групи, що спроможні до чисельного зростання без втрат своїх якостей, а також – до набуття ними здатності до самонавчання та самовдосконалення. Керівні ядра суспільно-політичних організацій такого типу за класифікацією Джамшида Гараєдагі визначаються як мультирозумні системи соціальної моделі, основною метою яких є узгодження інтересів своїх членів та рух в узгодженому напрямку: «мультирозумна система соціальної моделі є добровільним об’єднанням цілеспрямованих членів, які самостійно визначають, до чого прагнути і яким засобам слід надати перевагу для досягнення мети». Причому слід розуміти, що в процесі розвитку такої організації чисельність учасників її керівного ядра планомірно зростатиме, поки не охопить усіх її членів. Фактично відбудеться розширення керівного ядра до рамок цілої організації, яка, будучи великою групою, долатиме «трагедію спільного» інструментами прямої демократії.

 «Дзеркало тижня. Україна» №31, 30 серпня — 6 вересня 2013 року

Advertisements

Серпень 31, 2013 - Posted by | Динамічні мережі

Коментарів ще немає.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: